БАГА́ЦЬКО, присл., розм.
1. Те саме, що бага́то 2. — Доню моя мила, доню моя люба! багацько ти мене журила (Вовчок, І, 1955, 16); Оксаночка тепер дуже багацько говорить (Л. Укр., V, 1956, 7); Розпитувався [Давид Мотузка] про життя, розповідав багацько (Головко, II, 1957, 90); // у знач. присудк. сл. — У нього усього є багацько (Кв.-Осн., II, 1956, 488); Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати. Яких було багацько див! (Котл., І, 1952, 135).
2. у сполуч. з вищ. ст. прикм. і присл. Значно, далеко. Марія думала, що вона багацько краща за Василину (Н.-Лев., II, 1956, 134).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 83.