У́ДІЛ, у, ч., зах., заст. Участь. А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. — Ну, це вже легка, празникова робота. Ціла родина бере уділ в тій праці (Коцюб., І, 1955, 191); На той час зближалася пора живішого народного розбудження; прибитому і пригніченому народові позволено.. брати чинний уділ у загальних справах (Кобр., Вибр., 1954, 39).

УДІ́Л¹, у, ч.

1. іст. Князівське володіння в давній Русі. По смерті Данила Галицького його син Лев отримав перемишльський уділ (Наука.., 8, 1969, 42); [Володимир:] Я — Новгородський князь!.. І мушу я свій город захищати!. — [Інгігерда (гладить його по голові):] Хлопчик бідний! Нелегкий це припав тобі уділ… Бо Новгород не те, що Київ рідний… Там житимеш в осиному гнізді. Серед мужів суворих і свавільних… (Коч., П’єси, 1951, 102).

2. У дореволюційній Росії — нерухома (земельна) власність царської родини.

3. уроч., заст. Доля, призначення. Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність..? (Фр., XII, 1953, 481); [Чернишевський:] Так, це уділ борця і демократа Життя прожити з посохом в руках… (Коч., III, 1956, 192).

УДІ́Л² див. вділ.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 394.

уді́л — у Київській Русі — князівське володіння (звідси — уді́льний князь); після об’єднавчих зусиль князя Володимира Великого, а згодом Ярослава Мудрого Україна в XI ст. остаточно поділилася на уділи (кожному своя «доля», або частка, можливо, за цією аналогією й украї́на, кожному свій «край»), які дедалі більше дрібнилися: див. ще усо́биця.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 610.