МІСТ, моста́ і мо́сту, ч.

1. Споруда для переїзду або переходу через річку, залізницю, автомагістраль, яр і т. ін. Нева Тихесенько кудись несла Тоненьку кригу попід мостом (Шевч., II, 1953, 358); — Кругом палацу глибока канава, на канаві міст (Н.-Лев., III, 1956, 293); Коли червона кіннота підійшла до Дніпра, міст перед нею був готовий (Гончар, II, 1959, 233); // у знач. присл. мосто́м. У вигляді моста. Якось у косовицю з самого ріжка левади він побачив, як веселка мостом лягла на тополі (Стельмах, І, 1962, 104); * Образно. Міст від серця людини до серця людини — щось значніше, ніж споруда з бетону і сталі, яка єднає два береги (Рибак, Час.., 1960, 177).

◊ Спали́ти мости́ див. спали́ти.

2. перен. Те, що є проміжним між чим-небудь, що з’єднує щось. Харків, славна батьківщина перших радянських тракторів, проклав широкий міст у майбутнє своїм гігантським атомним центром (Ком. Укр., 7, 1965, 68).

3. спорт. Положення тіла з вигнутою догори грудною кліткою і з упором на долоні й п’яти.

4. спец. Частина шасі автомашини, трактора. Водієві часто доводилось включати в допомогу задньому мосту й передній (Дмит., Розлука, 1957, 272); Все частіше шоферові доводилось вмикати обидва мости, і газик, підіймаючи білу куряву, пробивався через кучугури та замети (Збан., Переджнив’я, 1955, 67).

5. діал. Поміст, підлога. Молодицям по світлицях Мости шарувати, Малим дітям пір’я драти І тютюн в’язати (Нар. лірика, 1956, 88).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 749.

Міст, мо́сту, м.

1) Мостъ. Оце пропав, як з мосту впав. Ном. № 1875.

2) Полъ деревянный. Молодицям по світлицях мости шарувати. О. 1862. IV. 107. А в милої ввесь двір на помості. Ой для кого, мила, сі мости мостила? Грин. III. 263. Ум. Місток, місточок, мостонько. Калиновий мостоньку, гнися, не ломися. Грип. III. 526.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 432.

міст (зменшене — місто́к; змен­шено-пестливі — місто́чок, мо́стонько) —

1) споруда для переїзду, переходу через річку, яр, дорогу і т. ін.; уособлює символічне зна­чення того, що з’єднує або роз’єд­нує кого-небудь; міст передусім символізує душевний зв’язок, ко­хання між людьми, шлях до коханого чи коханої (див. ще кла́дка); у весільних піснях мощення мостівозначає приготування до весілля, до весільного поїзда: «Ой, як буду я та женитися, Намощу мости все перстеневі, Погачу гатки все вінковії, Поставлю стовпи все золотії, Повішаю короговки все шовковії»; відповідно до цього і весняний хоровод-гра, де паруються хлопці й дівчата, називається часто мосто́м (моста́ми); міст служив також міс­цем ритуальних молодіжних боїв (див. ще кла́дка); є об’єктом тради­ційних народних порівнянь, зо­крема міст над водою, над урви­щем, уособлює смертельну небез­пеку («Оце пропав, як з мосту впав»), порівнюється з горою («Шануй гори-мости — будуть цілі кости»), символізує раптову смерть, а отже й останній вихід зі скрути («Не просто з моста, а стрімголовою»); про безвихідь кажуть: «Ли­шилося тільки ходу, що з мосту та в воду»;

2) вербо́вий міст — міст ко­хання, любові, одруження; див. ще кла́дка;

3) зеле́ний міст — весільна (жадана) дорога, по якій молодий (милий) іде (їде) до молодої (ми­лої). Йде Микола пішки По зеленому мості До Наталки в гості (пісня);

4) кали́новий (клено́вий, камі́нний, кам’яни́й, золоти́й) міст — уживаю­ться як народнопоетичний символ незворотного шляху прожитих ро­ків; в обрядовому фольклорі кали­нові, кленові й золоті мости зга­дуються як небе́сні мости́ у зв’язку з Паном-Господарем (очевидно, ще з дохристиянським богом, можли­во, Білобогом); по них у господар­ський двір на сімох стовпах і з зо­лотими ворітьми по золотих іка­линових мостах приходить у гості богиня Сонце, можливо, дочка Господаря; за народними повір’я­ми, коли Бог-Творець відчиняє небесну браму, то через неї по калиново-кленово-сонячному мосту приходить до людей весна, чарівна богиня Леля (див. ля́ля 2); золоті й калинові мости — то хмари, весел­ка і сонячне проміння: такими мостами могла бути райдуга (дуга в рай); калиновий міст — це міст єднання (див. ще обру́чка), дівоц­тва, що веде до щасливого шлюб­ного життя: «Марусенька догада­лась, Да полюбила мости з кали­нової трости, Да погатила гати То з рути, то з м’яти» (тут усі росли­ни — традиційні символи діво­цтва); у зв’язку з цим і символізо­ваний образ безповоротних неро­зумних молодих літ, все одно ба­жаних, але недосяжних, щастя, долі, молодості, які їде наздоганя­ти нещаслива жінка: «Ой, нагнала щастя й долю на калиновім мос­ті: — Вернись, вернись, щастя-долю, хоч до мене в гості! — Не вер­нуся я до тебе, була вже у тебе, Бу­ло тоді шанувати, було поважати»; цей самий образ молодих літ на калиновім мості уживається й сто­совно нерозважливих чоловіків, яких вони, зрештою, застерігають: «Було б же нас шанувати, як здо­ров’я своє»; небесні мости симво­лізують також зв’язок між небом і землею, Богом і людиною, тому два береги, які з’єднуються двома мостами, — це два світи: земного існування і смерті, вічного життя і безсмертя, це перехід від реально­го до ірреального; небесні мости подибуємо в народних загадках: «Золотий міст на сотню верст» (сонце), «Простягнувся міст на сім верст, а в кінці моста золота вер­ста» (дні тижня і неділя), «Намо­щений міст на сім верст, на мосту яблуня, на яблуні цвіт на весь віль­ний світ» (сім тижнів Великого по­сту і Паска). Запрягайте коні в шори, коні воронії, Та поїдем доганяти літа молодії. Не догнали літа мої в калиновім мості: — Вернітеся, літа мої, хоч до мене в гості — Не верне­мось, не вернемось, не маєм до кого: Було ж нас шанувати, як здоров’я свого (пісня); Калиновий мостоньку, гнися, не ломися (пісня); сим­воліку калинового мосту розвиває М. Драй-Хмара: «І знов обвуглени­ми сірниками На сірих мурах дні значу, І без кінця топчу тюремний камінь, І туги напиваюсь досхочу. Напившись, запрягаю коні в шори І доганяю молоді літа, Лечу в далекі голубі простори, Де розцвітала юність золота. — Вернітеся! — бла­гаю, хоч у гості! — Не вернемось, — гукнули з далені. Я на калиновім за­плакав мості… І знов побачив мури ці сумні, І клаптик неба, розп’ятий на ґратах, І нездрімане око у вовч­ку… Ні, ні, на вороних уже не грати: Я в кам’янім, у кам’янім мішку…»;

5) мости́ — старовинна молодіжна гра весняного циклу, в якій діво­чий «полк» добивається перепуст­ки від «парубків, які стережуть міст», а оскільки ті не хочуть про­пускати їх за жоден викуп, то му­сять дати одну дівчину з-поміж себе; так урешті-решт парубоцька громада виловлює одну за одною всіх дівчат; ця гра супроводжуєть­ся співанками: «Королі, королі, пустіть нас до гір воювать. — Не пустимо, не пустимо — мости по­ломите. — Як ми мости поломимо, ой, то ми вам заплатимо срібними рублями, срібними рублями».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 367-368.