КЛА́ДКА, и, ж.

1. Дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу. Ой, у полю річка, Через річку кладка (Рудан., Тв., 1956, 90); Ріка шуміла під кладкою, мов скажена (Фр., II, 1950, 34); Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини (Донч., IV, 1957, 39);* Образно. Тости виникали то там, то там, мали.. локальний характер, об’єднували невеличкі групки, прокладали кладки взаєморозуміння між сусідами (Загреб., Спека, 1961, 103); // Невеликий дерев’яний поміст на річці, ставку для прання білизни, полотна тощо. Молодиці, дівчата попід вербами, в холодочку, з жлуктами золять, на кладках з прачами полотно.. перуть (Барв., Опов.., 1902, 136); Він дивився скоса, Через плече на берег: там білизну На кладці прала мати (Рильський, Мости, 1948, 24).

2. розм. Те саме, що мурува́ння 2. Під час плавлення рідкий метал розмиває вогнетривку кладку в печі (Наука.., 6, 1963, 3).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 172.

Кладка, ки, ж. Мостокъ, мостки. Ой у степу річка, через річку кладка. Макс. То було люблять прати на самій бистрині, положивши кладку з каміня на камінь. Куліш. Ум. Кладочка. Край гребельки млиночок, край млиночка кладочки. Чуб.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 247.

кла́дка (зменшене — кла́дочка) — дошка або колодка, перев. вербо­ва, прокладена через річку, стру­мок, болото для переходу; також дерев’яний поміст на річці, ставку для прання білизни, полотна то­що; як місток символізує спізнан­ня, єднання, парування молодих, їхнє кохання, щастя, пop.: «Стою на кладці, а мила на гадці» (див. ще оповідання О. Кобилянської «Через кладку»); тут кладка викли­кає думку про милу й символізує шлях до неї; але кладка як шлях до кохання й шлюбу не витримає, як­що дівчина віддасться за нелюба: «Не піду я на кладочку, бо кладочка гнеться, Не піду я за багача, не­хай западеться»; як відомо, верба символізує дівчину, верба над во­дою — дівчину на виданні, а дівчи­на на кладці — кохану: «Стоїть верба над водою, Маю ю на гад­ці, — Мишлять люди підрубати дівчину на кладці» (коханню між хлопцем і дівчиною люди хочуть перешкодити, тобто роз’єднати за­коханих); кладка, до того ж вербо­ва, також символізує шлюб, як у пісні: «Перекину кладку Через му­равку вербову, вербову. Ой час вам, дівоньки, Ой час, голубоньки, Додому, додому. Дівчино Марій­ко, Ти, як тая зірко, зістанься, зістанься, Ти з своїм миленьким, Соколом ясненьким, звінчайся, звінчайся»; за віруванням, душа залишивши тіло, має йти перекиненою кладочкою через прірву між землею і небом: «Котра в Бога щаслива, та перейде, а котра гріш­на, та зараз із кладочки впаде просто в безодню»; ця кладочка асоціюється з сонячним шляхом, тобто шляхом до сонця—дерева (О. Потебня), яким воно постає у народних піснях; nop. народну за­гадку: «Сім миль мосту, а на край мосту дивіна, а на дивіні цвіт на весь світ» (сім тижнів Великого посту, що веде до Великодня); кладка служила також місцем для чаклування; кладка (як і міст) слу­жила й місцем ритуальних боїв; на Буковині на кладці через потік ве­лися ритуальні новорічні змагання (традиційна «борінка»); це відбу­валося опівночі; суть змагання в тому, що одна команда хлопців витісняла («тручала») з кладки ін­шу, не вдаючись до рукопашного бою; переможцем вважалася «Маланка», якій удалося зіштовхнути суперників з кладки; ця команда завойовувала право колядування на чужій території; див. ще міст. Ой у степу річка, через річку кладка (М. Максимович); Край гребельки тиночок, край млиночка кладочка (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 288-289.