ВОРОЖБИ́Т, а, ч., заст. 1. Той, хто вгадує майбутнє чи минуле, за якимись прикметами або ворожачи на картах. Всі ворожбити, чародії.. Кипіли в пеклі всі в смолі (Котл., І, 1952, 138); До дверей його тисових Покрутилась стежка бита, Взимку й літньою порою Люди йшли до ворожбита (Шер., Дорога.., 1957, 43).

2. Чарівник (у 1 знач.). [Xристя:] Що ж той ворожбит зробе [зробить]? [Маруся:] Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… (Кроп., І, 1958, 89); Серьожка з таємничістю ворожбита постукав палицею об диван і з неї висунулась, як затвор з гвинтівки, тоненька трубочка листівок (Гончар, Земля.., 1947, 81).

3. Знахар. Він ходив по лісах та по луках, збирав якісь квітки, камінці.., і все те обережно ховав.. Старшиниха погадала навіть, чи не ворожбит він який (Гр., Без хліба, 1958, 18).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 739.

Ворожбит, та, м. Гадальщикъ, колдунъ. Рудч. Ск. І. 43. Гол. І. 3.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 255.

ворожби́т = ворожи́ль = во́рож = ворожби́тко (ж. ворожби́тка = во­рожи́ли = воро́жка) — той, хто вга­дує майбутнє чи минуле за яки­мись прикметами, предметами або ворожачи на картах; також відун; здавна людей, що знаються на во­рожінні, називали ще кудесниками, потворниками, обавниками, наузниками, зілійниками, а пізніше — знахарями та чарівниками; див. ще волхв. Всі ворожбити, чародії… Ки­піли в пеклі всі в смолі (І. Котлярев­ський); Моя мати ворожбитка ме­ні ворожила: — Не йди, доню, за не­люба, бо будеш тужила (пісня); Пі­шла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім сві­ті Без милого жити? (Т. Шевчен­ко); У ворожки хліба трошки (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 115.