пир —

1) у старовину — бенке́т (див.), у́чта (див.); для давніх сло­в’ян пирування із щедрою їжею (пи́ро — «жито», звідси й пирі́г) та питтям було звичайним явищем; мед був головним напоєм, його бу­ло до́сить (слово — від сполуки «до сита» (див. сита́) — досхочу наїсти­ся чи напитися); предки були ве­селими людьми; бенкетування су­проводилися веселими піснями й танцями; пирування, гуляння свідчать про давню вдачу предків, їхню любов до танців (саме слово гуля́ти означало колись «танцюва­ти», бо в гуляннях завжди передба­чали передусім танці); пири ведуть свій початок з дохристиянського часу як щедра жертва богові (бучне жертвоприношення); взагалі свят­ковий обідній стіл — це відгомін жертвоприношень домашнім бож­кам. Княжий пир; Пекельний Ірод справив свято, Пир людожерності та зла (П. Грабовський); у сполу­ченні пир на весь мир — надзвичай­но людний і щедрий бенкет;

2) у народнопоетичній творчості — битва, війна, кровопролиття. Допировали хоробрі русичі той пир (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 450.