сіль — біла речовина з гострим характерним смаком, що є кристалами хлористого натрію і вживається як приправа до страв, для консервування тощо; здавна у великій пошані (ще з Чорноморсько-Дунайської доби); символізує життєві випробування («Немає долі без солі»), випробування на вірність і дружбу («Бочку солі з’їси, заким чоловіка пізнаєш»); часто вживається при ритуальних обрядах, бо «сіль — свята річ» (завжди поряд з хлібом); благословляють хлі́бом-сі́ллю (див. хліб2) засватаних, а потім пошлюблених, нову синову хату (див. син1); кладуть хліб-сіль на стіл у Святвечір; зустрічають хлібом-сіллю на ознаку великої пошани; у побуті дякують за хліб, за сіль; просять призволитися хлібом-сіллю; хліб та дрібок солі — часто основна їжа хлібороба, тому уосібнюють їжу взагалі, звідси вітаються, кажучи: «Хліб та сіль!»; цураючись дому, близьких, відмовляються тим самим від хліба й солі, і, навпаки, зближуючись з ким-небудь, розділяють з ним хліб і сіль; хліб-сіль завжди були продуктами нелегкої праці, тому й кажуть: «Знаю, почім хліб і сіль»; сіль поважали ще й тому, що вона нібито охороняє од чарів; новонародженому кладуть у постіль сіль «від уроків»; охоронною є формула: «Сіль тобі в очі на чотири ночі!»; великодня посвячена сіль дуже допомагає худобі, тому таку сіль підмішують до корму; цілющу силу має також четверго́ва сіль (див. Страсни́й понеді́лок); існує повір’я, і не лише в нашому народі: «Сіль розсипати — сваритися з кимось (плакати через якусь невдачу)»; ознакою давнього жертвоприношення є звичай: «Щоб вогонь довше тримався, сиплють у нього сіль»; гостра на смак, означає гостроту дотепу, що може бути й «пересоленим»; еліту народу (апостолів) Христос назвав сіллю землі. Без солі без хліба худая бесіда (приповідка); Без солі не смачно, без хліба не ситно (приказка); Мені тепер не до солі, коли грають на басолі (слова чумака напідпитку, якому сказали, що надворі дощ і його сіль може намочити).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 541.