сві́чка = сві́ча (зменшено-пест­ливі — сві́чечка, сві́ченька) —

1) па­личка воску, лою, стеарину з ґно­том усередині, яку здавна вико­ристовують для освітлення; єднає в собі символіку світла й вогню; за народними повір’ями, зорі — небесні свічки, для кожного по од­ній; коли людина помирає, його зоря-свічка гасне, коли живе гріш­ним життям — тьмяніє; свічка су­проводжує всі ритуальні дії люд­ського життя; як символ життя за­палена свічка присутня у весільно­му обряді; перед хрести́нами (див.) засвічували свічку, щоб не сталося якогось нещастя, по хрестинах, перед тим як дати дитину матері, засвічували знову свічку, примов­ляючи: «Хай росте здорове та щас­ливе!» і чули у відповідь від матері: «Будьте й ви здорові!»; засвічену свічку уявляли символом душі лю­дини — тому про людину, яка пра­ведно живе, кажуть: «Його свічка ясно горить!»; свічка символізує також молодість і зовнішню стать молодої людини; з цим можна по­в’язати величальні колядки на зра­зок: «А в тій церковці три свічі яс­них: перша свіча ясна — то Ганну­ся красна і т. д.»; особливу роль відіграє свічка в поховальному обряді; коли помирає людина, має горіти свічка в її руках; вона осві­чує дорогу покійнику на той світ; тому кажуть про вмираючого: «Треба свічки та води, бо вже очі не туди», «Догоріла свічка до по­лички»; у ритуальних обрядах свічка відігравала велику роль ще до християнства; як символ плідності запалена свічка використовується у весільних обрядах; не варто па­лити свічок біля джерел, бо це по­ганське поклоніння ідолам («Сло­во Іоанна Златоуста»); у «Землі» О. Кобилянської йдеться про смертну свічку, — треба пильнувати, щоб «не вмерти без свічки, не висповідавшись передом». З нашого Захарка ні Богу свічка, ні чортові угарка (М. Номис); Кому видно, тому й свічки не треба (І. Франко); Палить свічку і Богу і чортові (приказка); Як пішла я на Страсті, то, Господь мене прости, сіла під тинком, понюхала свічечку — пахне медком, так я й з їла (приповідка);

2) громни́чна сві́чка див. Громни́ця;

3) див. страсна́ сві́чка (свіча́);

4) ве­сі́лля (жені́ння, свя́то) сві́чки — ста­ровинне веселе свято в ніч на Се­менів день (колись новорічну ніч, яка передувала дню 1 вересня за ст. ст.), що відзначалося карнава­лом вогнів на київських ярмарках (цей обряд відображено в драмі І.Кочерги «Свіччине весілля»); відгомоном цього обряду є також запа́лювання по́світу, або жені́ння ко́мина, що святкується в цей час на Поліссі (див. ко́мин 3, по́світ 2);

5) тільки свіча́ — обрядодія на ви­значення Храмового свята, що бу­ло пов’язане з виготовленням і зберіганням громадської свічки як символу єдності громади і поша­нування її покровителя-святого.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.