рушни́к (зменшене — рушни­чо́к) —

1) довгастий шматок тка­нини (бавовняної, лляної, полот­няної тощо) для витирання облич­чя, тіла, посуду, стирання столу, лави, ослона (побутовий); шматок декоративної тканини з вишива­ним або тканим орнаментом, що традиційно використовується для оздоблення житла (декоративний) або в народних обрядах (обрядо­вий); рушники споконвіку були ознакою багатства української ро­дини, і не лише матеріального, але й духовного, бо уособлювали ро­довідну пам’ять; вишивані рушни­ки — головна окраса української селянської хати — ними увішують стіни світлиці, прикрашають сто­ли, скрині й особливо — покуть; дбалися кількома поколіннями, насамперед для посагу; розмаїта символіка рушникової вишивки (передусім рослинна і тваринна) та кольоропис на рушнику — не просто барвистість, пейзажний ко­лорит, тобто приваба для ока, а й національний декор, народна ху­дожня символіка; це своєрідне від­творення в малюнках та кольорах естетичних, мистецьких смаків на­роду, його світогляду, світосприй­мання, його духовних витоків; руш­ник супроводжував українця все життя; він не лише прикрашав по­бут, ним приймали дитину від по­роділлі, рушником благословляли заручини (звідси інша назва цього обряду — рушники́); дівчина й хло­пець, що мають намір побратися, оголошувалися нареченим і наре­ченою (при цьому «бра́лися» вони за кінці рушника, звідки побра́ння, потім обом пов’язувати ним ру­ки — звідси обру́чення, обру́чка як символіка зв’язку); на рушник ста­вати молоді при вінчанні («Та ми з тобою на рушнику стояли, та ми з тобою й присягу мали»); ним скріплювані купівлю-продаж і зводили сволок на хату («сволачивали»), проводжали в далекудорогу (звідси — символіка шля­ху) і в останню пугь, опускали тру­ну в могилу і пов’язували його на могильний хрест, — «щоб мертвий міг після воскресіння втертися»; залежно від призначення рушники називаються: кілкови́й (для при­крашання образів та картин); плечеви́й (для сватів, багато вишитий), сти́рок (для посуду); розвішані в хаті рушники виконують також роль оберегів. Вода в відерочку, — братіку, вмийся, рушник на кілоч­ку, — братіку, втрися (П. Чубинський); На образах рушники, шиті орлами та хмелем (І. Нечуй-Левицький); фразеологізми: готува́­ти рушники́; дба́ти рушники́; поси­ла́ти за рушника́ми; подава́ти руш­ники́; бра́ти рушники́; верну́тися з рушника́ми; става́ти на рушнику́ — уживаються при відбитті різних етапів обрядовості, пов’язаної з го­туванням дівчини до родинного життя, її сватанням та одружен­ням;

2) подава́ння (пода́ча) рушни­кі́в — в обрядодії сватання — за умови згоди на одруження батьки наказують дочці подавати рушники, щоб «пов’язати цих чу­жинців, що прийшли нас грабува­ти»; дівчина приносить рушники, які сама вишивала, і перев’язує сватів через плече, а жених дістає від неї вишивану хустку, яку вона затикає йому за пояс; далі йде об­мін хлібом (батьки дають сватам у замін їхнього свій);

3) рушни́к-божни́к див. божни́к;

4) одноде́нний рушни́к — рушник, виготовлений за один день або одну ніч жін­ками всього села на випадок епі­демії; такий рушник наділений особливою захисною силою; за­кінчивши його виготовлення, ви­ходили всі на вулицю, розпалювали біля дворів вогнища з трісок, усі проходили під полотнищем че­рез вогонь, переносили також ді­тей і хворих, а потім рушник спа­лювати; як і вогневі, такому руш­никові надаватися очисні власти­вості.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.