мед = мід —

1) (зменшено-пест­ливі — меде́ць, медо́к, медо́чок) гус­та солодка маса, яку бджоли ви­робляють з нектару квітів; як про­дукт роботящих бджіл — Божих пташок здавна поважається («В кого бджоли, в того й мед»); улюблена їжа, особливо дітей («Годі, з медом і язик з’їси»); здавна ужи­вається з лікувальною метою і в ритуальних обрядах на весіллі, на Різдво, Маковія, при першому ку­панні дитини, похоронах тощо; символізує у порівняльних та про­тиставних конструкціях підступ­ність, облесливість: «Він укусить і меду дасть», «На губах мід, а в сер­ці лід»; спокусливість, поживу: «Аби мед, а мухи налізуть (знай­дуться, будуть)»; надмірність у чо­мусь: «Коли мед, дак і ложкою», «Тобі як мед, то зараз ложка». Та їдять же вони Дрібнії калачі, У мед умокаючи, Маком обсипаний (Г. Квітка-Основ’яненко); Нуте ви, бджо­ли!… приносьте густії меди і рівнії воски (П. Чубинський);

2) квітко­вий нектар, який збирають бджо­ли; солодкий запах цього нектару. Де квітка, там і мед (приказка); Мед і гречка — брат і сестра (при­казка); Живучи росою з травки, Медом дишем ми з квіток: Наші горниці-долини, Чиста річка і лісок (Я. Щоголев); фразеологізми: ва́­шими (твої́ми) [б] уста́ми та мед пи́ти — нехай здійсняться ваші (твої) добрі побажання; вли́ти в бо́чку ме́ду (в мед) ло́жку дьо́гтю див. дьо́готь; дода́ти куті́ ме́ду — посилити яке-небудь враження; з ме́дом на уста́х — про слова, вчин­ки, зовні приємні, але нещирі, об­лесливі; ло́жка дьо́гтю [в бо́чці ме­́ду] див. дьо́готь; на соло́дкім ме́ду обізва́тися — солодкомовно заго­ворити. Обізвався козак на солодкім меду: «Гуляй, гуляй, чорнобрива, я додому проведу!» (пісня); не з ме­́дом, не мед — не солодко, не легко; уку́сить і ме́ду дасть — про того, хто свої негідні вчинки прикриває лас­кавими словами; як (коли́) мед, то й ло́жкою — уживається для вира­ження надмірного прагнення до чогось — «якщо щось добре, то хо­четься багато» (І. Франко); як му́­хи (бджо́ли) до ме́ду (на мед) [ли́п­нуть]— хтось настирливо переслі­дує кого-небудь, дуже цікавиться ким-, чим-небудь;

3) також мед-горі́лка, мед-вино́ — легкий хміль­ний напій, виготовлений з цієї солодкої маси; вживався з праісторич­них часів; на веселих учтах князя Володимира Великого мед спожи­вали у великій кількості, про що свідчить вислів самого Володими­ра: «Руси єсть весельє пити, не мо­жемо без того бути»; до появи го­рілки мед широко вживався на бучних бенкетах; була традиція ва­рити мед на день Храмового свята для урочистої трапези. Льохи, шин­ки з шинкарками, З винами, медами Закупили запорожці (Т. Шевчен­ко); Медом ярим Перемогу запивали (П. Воронько); Був мед, та гості попили (М. Номис); Або мед п’є, або кайдани тре (прислів’я). В першому кутці медок-солодок (П. Чубинський); фразеологізм: мед-вино́ (мед-горі́лку) пи́ти (кружа́ти) — у народнопоетичному мовленні — бенкетувати, гуляти, розпиваючи різні напої. Буль, буль, і я там був, мед-горілку пив, по бороді текло і в роті не бувало (М. Номис); Івась Коновченко по базару походжає, Солодкий мед-вино підпиває (дума); Один сидить кінець столу, Мед-ви­но кружає (А. Метлинський); Було колись — в Україні Лихо танцюва­ло, Журба в шинку мед-горілку По­ставцем кружала (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 357-358.