ДЬО́ГОТЬ, гтю, ч. Темна густа в’язка смолиста з неприємним запахом рідина, що утворюється при сухій перегонці дерева, торфу, бурого та кам’яного вугілля. Посадили [Марину] на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям (Мирний, IV, 1955, 235); З пнів та коріння.. гнав [Шембек] дьоготь, випалював поташ і скипидар (Смолич, Мир.., 1958, 179); * У порівн. Засіли [Плачинда з Давидом] по самий драбиняк у чорному, як дьоготь, болоті (Стельмах, Хліб.., 1959, 105).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 451.

Дьо́готь, гтю, м. = Діготь. Тхне смолою та дьогтем. Левиц. І.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 461.

дьо́готь — темна густа в’язка смолиста з неприємним запахом рідина, що утворюється при сухій перегонці дерева, торфу, бурого та кам’яного вугілля; дьоготь у звича­ях старого села відігравав і риту­альну роль, — коли про дівчину йшла недобра слава, то парубки вимащували її голову або ворота батьківського двору дьогтем, на­приклад у І. Нечуя-Левицького: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на во­ротях стремить на палиці сніпок», те саме робили із крадіями; здавна вважають охоронним засобом проти нечистої сили; вживали дьо­готь і проти деяких хвороб. Посадили [Марину] на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям (Панас Мирний); Тхне смолою та дьогтем (І. Нечуй-Левицький); фразеологізми: ло́жка дьо́гтю [в бо́чці ме́ду] — про дріб­не, що псує якусь добру справу, вигляд чого-небудь і т. ін.; вли́ти в бо́чку ме́ду (в мед) ло́жку дьо́гтю — зіпсувати що-небудь якоюсь не­значною, але неприємною дрібницею, необачним словом.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 209.