ко́мин (зменшене — комино́к) —

1) передня (нижня) частина димо­ходу варистої печі; за повір’ям, звичайне місце перебування не­чистої сили, тому кажуть: «У самій печі сам чорт палить». Забілів комин, зачорнів рядок горшків на поли­ці (І. Нечуй-Левицький);

2) димар на даху (звідки коминне — податок, що платили колись з кожного ко­мина); за повір’ям, через комин вилітає і влітає відьма на мітлі (див. повісті М. Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки»);

3) жени́ти (жені́ння) ко́ми­на — обрядодія (на Поліссі) на Се­менів день (1/14 вересня), пов’яза­на із запаленням посвіту біля комина, прийманням гостей, з куштуванням обрядових страв, по­бажанням господарям доброго врожаю та достатків; пов’язана з початком весільних обрядів (за­силанням сватів, заручин); коли приходили сватати дівчину, вона неодмінно мала колупати піч чи комин; тому й кажуть: «Дівка гар­ненька полюбити комина радень­ка»; див. ще піч, сві́чка 4, по́світ 2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 303.