звір —
1) (зменшено-пестливе — звірик; маля звіра і зменшено-пестливі — звіря́, звіреня́, звіря́тко, звіреня́тко) дика, звичайно хижа тварина; з глибокої давнини наші предки шанували звірів, особливо великих і сильних; вважали, що деякі з них можуть бути вірними покровителями людини (див. тоте́м); поважні люди приймали собі якусь звірину назву (у «Слові о полку Ігоревім» князь зоветься Туром, пор. ще й сучасні прізвища від старовинних прізвиськ на зразок Вовк, Лисиця, Заєць, Півень, Мастівка, Журавель, Сова, Зозуля, Синиця, Ведмідь тощо); життя звірів, вірили, позначається на житті людей; коли в лісі гине якась велика звірина (а вона перед смертю ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно позначиться й поміж людьми добром чи злом, але завжди несподіванкою (звідси «щось велике в лісі здохло!»); чорний звір звичайно шкодить людині, бо в ньому сидить біс (коли переходить дорогу чи сильно кричить — це погані ознаки); фольклорові властива персоніфікація звірів; і досі вірять в особливу мову тварин; у народі багато легенд про перетворення людини на звіра чи птаха. Де звіру живеться, там він і ведеться (прислів’я); Ти йому не вір, бо то звір: як не вкусить, то зляка (приказка); Старий звір ніколи не дрімає (приказка); У темнім лісі, за горами Зібравсь усякий звір: Вовки, лисиці з ховрахами, Зайці дурні, шкідливий тхір, І ще там деяких чимало (Л. Глібов); Застукотало в дерева всередині, Якийсь там звірик мав гніздо (І. Франко);
2) звіря́че молоко́ див. молоко́ 5.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 240-241.