водяни́к = водяни́й = вода́н — у дохристиянських віруваннях — злий водяний дух (зображуваний у народі старим голим волохатим дідом з довжелезною кудлатою бородою); живе в озерах, річках тощо і приносить людям нещастя; водяні злі сили — втілення стихії води як негативного і небезпечного для людини явища; водяника вважали водяним царем, що володіє всією водою на світі, — «живе в кришталевому будинку під водою» (П. Куліш); дочки його — русалки, водяні царівни; у «Лісовій пісні» Лесі Українки водяник — древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміші з баговинням звисають у нього аж по пояс; водяний грається з човнами, а то й топить їх, усе живе засмоктує; рибалки мусять обов’язково зважати на водяного, бо риба — його худоба; тому його задобрюють, кидаючи перед риболовлею у воду грудку солі — водяний лиже сіль, а рибалки тим часом ловлять рибу; про колишні жертвоприношення водяним силам свідчить стародавнє вірування, — «коли водяні чорти греблі рвуть, то це вони сердяться, що нема їм приходу ніякого, так що треба їм коня у воду вкинути в збруї або й з возом»; мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджати їй, інакше вода буде йому шкодити; з часом народна уява заселила млин усякою нечистою силою, а мельника зробила ворожбитом, тому кожен зі страхом проходив біля млина (звідси — «це млин тільки чортам табак молоти»); див. ще амі́нь 1. Водане, на тобі русу косу, дай мені дівочу красу! (примовка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 109.