весі́лля (зменшено-пестливі — весі́ленько, весі́ллячко) —
1) обряд одруження, а також святкування з цієї нагоди за звичаєм; найрадісніший найвеселіший час у житті людини, звідси й назва; весільні обряди (заручини, вінкоплетини, убирання гільця, випікання короваю, шишок, посад, розплітання коси молодої, її викуп і прощання з родиною, переїзд до молодого тощо — у гуцулів, наприклад, зафіксовано 22 обряди) супроводжуються радістю, веселими (весільними) піснями; українське весілля за своєю формою є сценічним дійством — з розподілом ролей, переодяганням, послідовністю актів; характер обряду стародавній, княжий (тому молодий — князь, молода — княгиня, їхні друзі — бояри, дружки, тобто княжа дружина); назви розпорядників на весіллі — старостів і підстаростів — польсько-литовського походження; крім старостів, розпорядниками на весіллі виступають сваха, дружби молодого і дружки молодої; всі зобов’язані дотримуватися традиційних дій, форм вислову, пісень, промовляти і співати від свого імені й від імені молодих та їхніх батьків, яким належить бути при цьому пасивними; весільні гості гуртуються у двох хорах — молодого і молодої; весільними піснями гості супроводжують усі головні дії весільного обряду, наприклад, перед вирушанням весільного поїзда співають: «Встаньте, бояри, встаньте, Коники посідлайте, Самі ся убирайте, Бо поїдемо ранком Попід високим ґанком, Будемо замки ламати, Марусеньку доставати…»; в антрактах виконуються застільні, віншувальні, любовні, жартівливі та інші пісні; оскільки українське весілля тривало цілий тиждень, його образно називають найдовшою в світі оперою; весільні обряди ще дохристиянського ритуального походження (тому й головною назвою парування молодих є слово бра́тися — побра́тися, побра́ння); період весіль припадав перев. на осінь — по закінченні польових робіт; в українців є старе повір’я (можливо, дохристиянське), що на небі сидить старий дід (ще, може, язичницький бог) і в’яже до пари шматки кори (шлюбні пари), — як він зв’яже, так і буде; здавна весільний обряд пов’язаний із сонячним культом; у весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок: «їде хлопець до дівки, Як місяць до зірки… А в мого тестенька троє ворітець: В одні ворітця місяць засвітить, В другі ворітця сонечко зійде, В треті ворітця молодчик в’їде»; фігурками сонця і місяця («шишками») оздоблюють коровай; молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», у напрямку сонця (пізніше «посолонь» обходять і церкву); персні — теж, можливо, символізують сонце; шанують також інші світила; місяць і вечорова зоря символізують молодого и молоду; за народною традицією, святкують: си́тцеве весі́лля — рік після одруження; дерев’я́не весі́лля — п’ять років після одруження; день троя́нд — десять років після одруження; скляне́ весі́лля — п’ятнадцять років після одруження; срі́бне весі́лля — двадцять п’ять років подружнього життя; перли́нне весі́лля — тридцять років подружнього життя; золоте́ весі́лля — п’ятдесят років подружнього життя; діама́нтове весі́лля — шістдесят років подружнього життя. Дай, Боже, знати, з ким весілля грати (М. Номис); Загоїться, поки весілля скоїться (приказка); До весілля дівка гарна, а там хоч покинь (М. Номис); Жук гуде — весілля йде: Степанида за Демида заміж іде (приказка); Кому весілля, а кому безділля (М. Номис); Вінець сплете дівчинонька та на весіленько (С. Воробкевич); Яке ж твоє весіллячко смутне-невеселе (Ганна Барвінок);
2) люди, присутні на святкуванні з нагоди одруження; на Лівобережжі поїздів було два: коли молодий їхав на дівич-вечір і коли — по молоду; другий поїзд мав бути чисельнішим (два старости, два дружки, старший боярин і чотири або більше бояр, дві-чотири свахи і одна світилка). Через село весілля йшло (Т. Шевченко);
3) весі́лля сві́чки див. сві́чка 4;
4) весі́лля пе́чі див. піч;
5) запро́сини на весі́лля див. запро́сини 2;
6) мале́ весі́лля див. зару́чини.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 78-79.