Про УКРЛІТ.ORG

весілля

весі́лля (зменшено-пестливі — весі́ленько, весі́ллячко)

1) обряд одруження, а також святкування з цієї нагоди за звичаєм; найрадісні­ший найвеселіший час у житті лю­дини, звідси й назва; весільні об­ряди (заручини, вінкоплетини, убирання гільця, випікання коро­ваю, шишок, посад, розплітання коси молодої, її викуп і прощання з родиною, переїзд до молодого тощо — у гуцулів, наприклад, зафіксовано 22 обряди) супрово­джуються радістю, веселими (ве­сільними) піснями; українське ве­сілля за своєю формою є сценіч­ним дійством — з розподілом ролей, переодяганням, послідов­ністю актів; характер обряду ста­родавній, княжий (тому моло­дий — князь, молода — княгиня, їхні друзі — бояри, дружки, тобто княжа дружина); назви розпоряд­ників на весіллі — старостів і підстаростів — польсько-литовського походження; крім старостів, розпорядниками на весіллі виступа­ють сваха, дружби молодого і дружки молодої; всі зобов’язані дотримуватися традиційних дій, форм вислову, пісень, промовляти і співати від свого імені й від імені молодих та їхніх батьків, яким належить бути при цьому пасивними; весільні гості гуртуються у двох хорах — молодого і молодої; весільними піснями гості супрово­джують усі головні дії весільного обряду, наприклад, перед виру­шанням весільного поїзда співають: «Встаньте, бояри, встаньте, Кони­ки посідлайте, Самі ся убирайте, Бо поїдемо ранком Попід високим ґанком, Будемо замки ламати, Марусеньку доставати…»; в антрактах виконуються застільні, віншувальні, любовні, жартівливі та інші пісні; оскільки українське весілля тривало цілий тиждень, його образно називають найдов­шою в світі оперою; весільні обря­ди ще дохристиянського ритуаль­ного походження (тому й голов­ною назвою парування молодих є слово бра́тися — побра́тися, побра́ння); період весіль припадав перев. на осінь — по закінченні по­льових робіт; в українців є старе повір’я (можливо, дохристиян­ське), що на небі сидить старий дід (ще, може, язичницький бог) і в’яже до пари шматки кори (шлюбні пари), — як він зв’яже, так і буде; здавна весільний обряд пов’язаний із сонячним культом; у весільних піснях часто звертають­ся до сонця, місяця й зірок: «їде хлопець до дівки, Як місяць до зір­ки… А в мого тестенька троє ворі­тець: В одні ворітця місяць засві­тить, В другі ворітця сонечко зі­йде, В треті ворітця молодчик в’їде»; фігурками сонця і місяця («шишками») оздоблюють коро­вай; молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», у на­прямку сонця (пізніше «посолонь» обходять і церкву); персні — теж, можливо, символізують сонце; шанують також інші світила; мі­сяць і вечорова зоря символізують молодого и молоду; за народною традицією, святкують: си́тцеве ве­сі́лля — рік після одруження; дерев’я́не весі́лля — п’ять років після одруження; день троя́нд — десять років після одруження; скляне́ ве­сі́лля — п’ятнадцять років після одруження; срі́бне весі́лля — двадцять п’ять років подружнього життя; перли́нне весі́лля — тридцять років подружнього життя; золоте́ весі́л­ля — п’ятдесят років подружнього життя; діама́нтове весі́лля — шіст­десят років подружнього життя. Дай, Боже, знати, з ким весілля грати (М. Номис); Загоїться, поки весілля скоїться (приказка); До ве­сілля дівка гарна, а там хоч покинь (М. Номис); Жук гуде — весілля йде: Степанида за Демида заміж іде (приказка); Кому весілля, а кому безділля (М. Номис); Вінець спле­те дівчинонька та на весіленько (С. Воробкевич); Яке ж твоє весіл­лячко смутне-невеселе (Ганна Бар­вінок);

2) люди, присутні на свят­куванні з нагоди одруження; на Лівобережжі поїздів було два: коли молодий їхав на дівич-вечір і ко­ли — по молоду; другий поїзд мав бути чисельнішим (два старости, два дружки, старший боярин і чо­тири або більше бояр, дві-чотири свахи і одна світилка). Через село весілля йшло (Т. Шевченко);

3) ве­сі́лля сві́чки див. сві́чка 4;

4) весі́лля пе́чі див. піч;

5) запро́сини на весі́л­ля див. запро́сини 2;

6) мале́ весі́лля див. зару́чини.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 78-79.

вгору