ЗАПРО́СИНИ, син, мн. Прохання прийти куди-небудь, зробити що-небудь або взяти участь у чомусь. Писарша глянула Ваті в очі і неначе прочитала в їх, в ласкавому солоденькому ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай і ласкавого панькання коло себе (Н.-Лев., IV, 1956, 58); Отримала я через тьотю Елю запросини їхати з Садовським в Крим, але запросин прийняти не могла (Л. Укр., V, 1956, 245); Він вийшов, не слухаючи її запросин, щоби навідався до неї завтра (Март., Тв., 1954, 350); З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон (Смолич, Мир.., 1958, 27).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 281.

Запро́сини, син, ж. мн. Приглашеніе.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 86.

запро́сини —

1) прохання прийти куди-небудь, зробити щось або взяти участь у чомусь; давні тради­ції української гостинності перед­бачали різні родинні урочистості, куди запрошували родичів, сусідів, кумів, друзів-односельців; місцем таких спільних бенкетів була за­звичай світлиця з її хатнім престо­лом; крім того, виконувалося ці­лий ряд гуртових робіт, на які скликалися односельці, наприклад толока, будування хати тощо;

2) запро́сини на весі́лля — передве­сільний звичай, за яким після ви­готовлення вінків та гільця молода з дружками (або старшою друж­кою) йшла на село запрошувати на весілля; обходили все село; заходячи в хату, низько вклонялася аж у ноги кожному, передавала голові родини шишку і промовляла: «Просили тато й мама (батько-мати), і я прошу, [щоб були ласкаві] прийти [до нас] на весілля»; госпо­дарі давали молодій дарунки; після обходу села молода з дружками поверталася додому, де вже готу­вався посад.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 237.