ЗАРУ́ЧИНИ, чин, мн. Обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим. [Мартин:] Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодні заручини, а на тройцю й весілля (К.-Карий, 1, 1960, 351); А в домі уже накривали столи. Чекали хвилини тієї, коли Почнуться заручини Йвана й Світлани (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 298.

Зару́чини, чин, ж. мн. Обрученіе. О. 1862. IV. 6. МУЕ. III. 74. Летім, брацця, на заручини: там Маруся зарумається, од батенька одлучається, до свекорка прилучається. Мет. 127.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 91.

зару́чини = заруча́ння = обру́чен­ня — передвесільний народний об­ряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, дістають батьківське благословення й ого­лошуються нареченою і нарече­ним (етимологічно слова вказують на стародавній спосіб побрання — бралися за руки, коли домовляли­ся при продажу-купівлі, з часом символічному); коли молоду віддають молодому, то підводять її кінцем червоної хустки, за яку во­на держиться, потім відбувається ритуальне з’єднання рук молодих (звідси назва обряду) на хлібі, зер­ні й перев’язування їх рушником (див. ще сва́тання); у народі цей об­ряд ще зветься полю́бинами, хуст­ка́ми, рушника́ми, сва́танками, ма­ли́м весі́ллям; символізує любов, згоду, єднання; на відміну від сва­тання на заручини молодий при­водив не лише старостів, але й ро­дичів та гостей; жінки становилися в хор з боку молодого; старостів спочатку не пускають у хату, а пе­ред цим відбуваються перемовини про мисливців, куницю і т. д.; зго­дом у світлиці п’ють могорич і по­даються рушники; мати молодої обсипає молодих пшеницею і білою вовною; потім подає мед, мо­лоді вмочають мізинці та облизу­ють їх одне в одного; це робили й усі присутні, після чого старос­та благословляє молодих. Летім, братця, на заручини: там Маруся заручається, од батенька одлучається, до свекорка прилучається (А. Метлинський); Там сиділо аж два янголи, вони собі раду радили: «Та й полинем на заручання, де Га­лочка заручається» (Б. Грінченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 237-238.