Ґа́зда, ди, м. Хозяинъ. Желех. Ном. № 10101, 11117. Ум. Ґа́здик, ґа́здонька, ґа́здочка. Гол. ІІІ. 42. Ґаздику, де ти ідеш? Гн. II. 22. Ґаздойко, ту нема нікого? Драг. 309.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 345.

ґа́зда (ж. ґазди́ня; зменшено-пестливі — ґа́здик, ґа́здонька, ґа́здочка; ґазди́нька, ґазди́нечка, ґазди́нонька)— господар (господарка); голова родини, на якому тримає­ться господарство, а отже й родин­ні статки («Без ґазди які жінці га­разди»), удатний господар, так са­мо як ґаздиня — вдатна господиня («Ґазду можна пізнати по дворові, а ґаздиню по коморі»), представ­ник певної соціальної верстви («З ґаздами — ґазда, з панами — пан, а з свинями — свиня»), запорука доброго господарювання («Пізна­ти ґазду по оборі й по коморі») або, навпаки, поганого («Хоч бути ґаздов, а не вміє коневі хвоста зав’язати»); іншими словами, «як будеш ґаздувати, так будеш і мати». Зоя Жмут добра ґаздиня, пари в селі їй не було (Н. Кобринська); Ґазда умирає, а ґаздиня другого шу­кає (приказка); Ґаздиня: три горо­ди — одна диня (приповідка); ґаз­дува́ти — господарювати; ґазді́в­ство — господарство. Як будеш ґаздувати, так будеш і мати (при­казка); Ґазда по судах не біжить, бо ґаздівство в руках держить (при­казка); Наґаздував, як пес, за плу­гом ходячи (І. Франко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 164.