ІРЖА́ННЯ, рідше РЖА́ННЯ, я, с.

1. Крик коня. Тут ржання кінське з тупотнею, Там.. гомін з стукотнею (Котл., І, 1952, 233); Знадвору долітало іржання коней, яких конюхи гнали на пашу (Фр., І, 1955, 66); З вечірньою зорею спускали з конов’язі лошат, і вони з веселим заливчастим іржанням мчали до своїх маток (Тулуб, В степу.., 1964, 119).

2. перен., зневажл. Голосний, нестримний, різкий сміх, регіт. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли з юрми враз розлягся характерний не то крик, не то іржання: — І-го-гоо!.. (Коцюб., І, 1955, 236); Вони [хлопці] вибігають на шлях і, намагаючись якомога більше здіймати куряви, з іржанням гасають по дорозі (Багмут, Опов., 1959, 11).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 46.