ім’янаре́чення — давній звичай, пов’язаний з вибором імені для новонародженого; називався «йти за іменем», оскільки баба-повитуха або ж повитуха з кумами чи самі куми йшли з подарунками (хлі­бом, крупою чи куркою) до свяще­ника, щоб «одержати ім’я»; нама­галися, щоб ім’я сприяло щастю та благополуччю новонародженого (таким вважали передусім ім’я святого, з днем якого збігався день народження); ім’янаречення від­бивало і певні норми моралі та звичаєвого права (скажімо, на ви­бір імені впливали стосунки роди­ни з церквою, священиком, громадою); траплялися й курйози при ім’янареченні, пop. у повісті «Ми­кола Джеря» І. Нечуя-Левицького: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняно­го батька й надавав його дітям та­ких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в го­лову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 261-262.