Єрусали́м, ма и му, м. Іерусалимъ. Як іти, каже, у Ерусалим, то буде тобі море велике. О. 1862. V. 78.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 468.

Єрусали́м —

1) місто у Південно-Західній Азії, місце паломництва християн, іудаїстів та мусульман; також стародавній релігійний центр іудеїв, що був столицею царства Іудеї; з І ст. н. є. — свя­щенне місто християн, з яким ні­бито пов’язана діяльність Ісуса Христа; місце його смерті й воскресіння; місце паломництва з усіх кінців світу, куди приходять помолитися Гробові Господньому; І. Мазепа подарував церкві Гроба Господнього дорогоцінну плаща­ницю з власним написом та срібну таріль; християнські храми буду­ють, як і раніше, вівтарем на схід (колись, у дохристиянську епоху, молилися на сонце, на його схід, у християнську епоху — моляться також на схід — до Єрусалима, до Христа); урочисто-піднесено — Мі́сто сві́ту; за легендою, якраз посеред землі, десь у Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря і повертаються туди;

2) Єру­сали́м Небе́сний (Нови́й) — біблій­ні назви Царства Небесного (Бо­жого) (див. ца́рство 2).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 214.