ЯСИ́Р, у, ч., іст. Бранці, полонені, яких захоплювали турки й татари під час розбійницьких нападів на українські, російські та польські землі з XV до 60-х років XVIII ст. Микула забіг на саме ліве крило турецького табору, де сподівався знайти ясир (Мак., Вибр., 1956, 505); — Тут, у Дикому полі, нема де ховатися від татарських наскоків. Рідко минає рік, щоб вони не приходили по ясир (Тулуб, Людолови, І, 1957, 26); Султанські турки і татари ясир виводили з села (Рильський, Сад.., 1955, 19); *Образно. Ніч, як чорний яничар, жене ясир холодних хмар і поземком регоче за вікнами (Дор., Три богатирі, 1959, 40); // Полон, неволя. [Яким:] Забрали мене татари в ясир та й продали на каторгу турецьку… (Гр., II, 1963, 542); — Дев’ять сот невільників наших, котрих хан Іслам-Гірей взяв у ясир після берестецької конфузії, звільнили ми, пане гетьмане (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 653.