ЯРЧУ́К, а́, ч.

1. Ягня. Це ярка в кошарі, ярчук і ярчата (Перв., II, 1958, 134).

2. Собака з ярчати (у 2 знач.), якого, за народним повір’ям, боїться нечиста сила. Полетіли [ворони] Й летячи співали: Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман З кумою. Побіжить наш ярчук В ірій їсти гадюк Зо мною (Шевч., І, 1963, 301); — Я б і зараз,— каже [чорт], — з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука та й півні кукурікають (Стор., І, 1957, 90); // Те саме, що ярча́ 2. [Лев: ] Еге! то знаю ж я! То Потерчата! Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчуків, то ще побачим, хто тут заскавучить! (Л. Укр., III, 1952, 222).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 652.

Ярчук, ка, м.

1) Ягненокъ. Гол. Од. 39.

2) Собака съ волчьими зубами, — ее боятся вѣдьмы (нар. повѣрье). ЗОЮР. II. 38. У мене в собака ярчук; у неї вовчі зуби, — її і відьми, і вовки бояться. ХС. VII. 451. Поли хочеш завести ярчуків, то треба сучку, як ощениться, вбить і цуценят всіх перебить, оставить одну тіки сучечку, та так аж до дев’яти поколиній, а тоді вже дев’ята сучечка і наведе ярчуків. Драг. 69.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 543.

ярчу́к — легендарний пес із вовчими зубами, якого бояться відьми, чаклуни, нечиста сила взагалі, може, й диявол (бо він нібито має природний дар — поїдає гадюк); у Т. Шевченка: «Побіжить наш ярчук В Ірій їсти гадюк»; охоронець двору від усякої нечисті.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 665.