ЯРЛИ́К, а́, ч.

1. іст. Грамота, письмовий указ хана Золотої Орди, що надавав право на управління окремими підлеглими їй областями або державами. Тверський великий князь Михайло Ярославич на початку XIV ст. дістав від татар ярлик на велике княжіння Владимирське (Іст. СРСР, І, 1956, 98); -Предок того Халіля.. відвів коня ханові, і дав йому хан ярлик на нашу землю (Тулуб, Людолови, І, 1957, 320).

2. Наклейка на предметі, товарі із зазначенням назви, кількості, місця виготовлення, номера або інших відомостей; етикетка. На щепі, що привіз колгоспний садівник, Маленька дощечка при самім окоренку: Оповіщає всіх прив’язаний ярлик, Що сливу названо — Поліна Осипенко (Рильський, Орл. сім’я, 1955, 39); На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами (Гончар, III, 1959, 273); Перекладач показав Мічуріну.. на обліплені безліччю ярликів чемодани й повів американців у двір (Довж., Зач. Десна, 1957, 175).

3. перен. Характеристика, що її дають за шаблоном, традицією, звичкою кому-, чому-небудь.

◊ Ві́шати (пові́сити, кле́їти, накле́їти) ярли́к на кого, кому — несправедливо звинувачувати когось у чому-небудь. Саме такі, як Сава Чалий, і допомагали шляхті наклеїти на гайдамаків ярлик розбійників і грабіжників (Нар. тв. та етн., 2, 1967, 89).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 649.