ЯНИЧА́Р, а, ч. У султанській Туреччині — солдат регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, а також християн, обернених у мусульманство. Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги — І покотились яничари (Шевч., І, 1963, 199); [Юсуф:] Яничари! сюди, на поміч! Яничари! військо! бий тривогу! (Н.-Лев., II, 1956, 466); Охороняючи гурт людей од яничарів, полягли усі до одного козаки сотника Петра Недолі (Стельмах, І, 1962, 175); *Образно. Він [Я. Галан] показує ганебну діяльність лютого яничара в рясі, яким був митрополит граф Андрій Шептицький (Ком. Укр., 8, 1962, 57); *У порівн. Ніч, як чорний яничар, жене ясир холодних хмар (Дор., Три богатирі, 1959, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 646.