ЯКОВО́.
1. присл. пит., заст. Як (див. як2). Яково-то йому, голубчику мойому, у тій дорозі буде? (Барв., Опов.., 1902, 140); Підняла очі Горпина, а в очах сльози. — Ми-то перетерпимо,— каже,— а дитина як? Яково їй терпіти? (Гр., І, 1963, 252); // Скільки. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами (Вовчок, І, 1955, 363).
2. спол. з’ясувальний. Приєднує підрядні додаткові речення. Як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати (Вовчок, І, 1955, 350).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 640.