ЯВОРИ́НА, и, ж.
1. Окреме дерево явора; явір. Темно в лісі. Молода струнка яворина, вкривши коріння оксамитовим мохом, високо сягає рябеньким стовбуром (Коцюб., І, 1955, 35); В партизанськім лісі яворина Похилилась сумно до води (Перв., І, 1958, 353); Він прилітає з далекого краю, Не спочиваючи, лине, лине, Здається, на світі миліш немає, Чим наше подвір’я, стара яворина (Мал., Звенигора, 1959, 52); * У порівн. Батько здалік милується своєю донькою. Он ба, яка виросла, мов молода яворина (Цюпа, На крилах.., 1961, 237).
2. збірн. Яворовий ліс; яворова памолодь. Ой вже мені не ходити по тій яворині (Коломийки, 1969, 215); Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом (Фр., VI, 1951, 34); Молоденька яворина так і облипла коло нього [дуба], мов діти коло діда, як казку розказує (Коцюб., І, 1955, 459).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 622.