ЮРБА́, и, ж.
1. Велике безладне, неорганізоване скупчення людей; натовп. Гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим (Фр., VI, 1951, 63); Ще не дійшовши до колії, ми здалека побачили велику юрбу, яка заповнила порожні залізничні платформи (Мур., Бук. повість, 1959, 34); // кого, яка. Група людей, яких об’єднує щось спільне. Юрба гостей зібралась уже чималенька (П. Куліш, Вибр., 1969, 69); Юрба в’язальниць молодих Ішла з граблями на покоси (Щог., Поезії, 1958, 376); [Мотря:] Постановите кварт зо дві горілки — .. то наші кавалери зразу приймуть вас у свою юрбу! (Кроп., II, 1958, 25); Юрби веселої дітвори сповнювали вечір своїм гомінким криком (Кач., Вибр., 1953, 286); // Велике скупчення тварин одного виду (перев. птахів, комах, риб, собак і т. ін.). Ціла юрба [псів] кинулася по тісненькім подвір’ю, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду (Фр., IV, 1950, 92); Коло льотка дзижчало багато бджіл, які повертались з медом додому. Медунка не хотіла товпитись у юрбі (Ів., Про бджілку.., 1959, 23); // Велика кількість, скупчення чого-небудь (будинків, дерев тощо). Поміж широкою синьою биндою Дніпра та юрбою зелених гір побігла з Канева триверстова піскувата дорога до Шевченкової могили (Коцюб., III, 1956, 43); *Образно. У розчинене навстіж вікно гомінкою юрбою звуків ввалився теплий вечір (Кол., На фронті.., 1959, 63); Десь грала музика вечірня, І над моєю головою Зірки злітались на ночівлю Золотоперою юрбою (Мур., Осінні сурми, 1964, 28); // у знач. присл. юрбо́ю, юрба́ми. Неорганізовано і в великій кількості; гуртом. Школярки та школярі юрбою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли (Гр., І, 1963, 356); Така тиха, зоряна й ясна ніч. А в ній у голубім сяйві юрбою бродять дівчата молоді з піснями лункими (Головко, II, 1957, 234); Ковачі покинули свої кузні, юрбами бродили по вулицях, .. співали пісень (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 196); Стоять [пасажири] юрбами на терасах, на палубі, мов заворожені, і дивляться на казкові.. береги (Цюпа, Україна.., 1960, 198).
Юрбо́ю су́нути див. су́нути.
2. Звичайні люди, маса на відміну від героїв, обдарованих, видатних осіб. [Міріам:] Я всіх і все ненавиджу за нього [Мессію], і ворогів, і друзів, і юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: «Розпни його, розпни!» (Л. Укр., II, 1951, 120).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 615.