ЮГА́, и́, ж.

1. Те саме, що імла́. Палке небо, жовтувата Недвижима пилюга. Млява спека й тьмянувата, Де не глянеш, скрізь юга (Манж., Тв., 1955, 72); Сонце.. витріщилося зверху.. Понад озером закурилася легенька синяста юга (Дн. Чайка, Тв., 1960, 115); Навкруги весь степ як у тумані од юги (Головко, II, 1957, 224).

2. Снігова буря; завірюха, хурделиця. А все як давнє спогадаю, То воскресає і воно: Та люта ніч, юга холодна… (Черн., Поезії, 1959, 94); // Сніг, що переноситься низовим вітром. Вітер шаленів. Він люто здував з горбів суху, колючу югу, болісно бив нею в обличчя, сипав під ноги (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 342).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 612.

Юга, ги, ж. Родъ сухого тумана въ жаркій лѣтній день, — кажется, будто воздухъ смѣшанъ съ голубоватымъ дымомъ. Юга — це Петро вівці жене. Мнж. 157. У юзі сонце бреде. Черк. у. Як юга повів, — гречка уся пропаде. Нѣжин. у. Юга йде, — чи не горить де село, або що. Черк. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 531.

юга́ —

1) імла в спекотливий літній день у Петрівку, коли повітря ніби змішане з блакитнуватим димом (звідси вислів «Петро вівці жене» — коли блакитнувата мерехтлива імла в спекотному повітрі нагадує отару овець, що рухається). Де не глянеш, скрізь юга (І. Манжура); Юга — це Петро вівці жене (І. Манжура);

2) снігова буря, хуга, хурделиця; здавна пов’язують з нечистою силою, пор. у Б. Грінченка: «А як буває в нечистої сили весілля, то він тоді збирає багато снігу і сипле й крутить ним, — того й завірюха». А все як давнє спогадаю, То воскресає і воно: Та люта ніч, юга холодна… (М. Чернявський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 656.