ЩУ́ЧИЙ, а, е. Прикм. до щу́ка; // Такий, як у щуки. Метушливо забігали догідливі сірі очі [Лиски], лише ніс гостренький на щучому обличчі іще більше виткнувся й подовшав (Кач., II, 1958, 436).
◊ По щу́чому велі́нню — негайно і без втручання кого-небудь, ніби чарами. Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він її не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! (Стор., І, 1957, 83); [Старшина:] Щоб через півгодини коні були перед порогом! Чуєш? Щоб мені по щучому велінню! (Кроп., І, 1958, 498).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 611.