ЩОДУ́ХУ, присл. З найбільшою швидкістю; якнайшвидше, поспішно. Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори щодуху (Коцюб., І, 1955, 256); Кінь скаче вчвал .., щодуху (Л. Укр., І, 1951, 313); Після уроків я щодуху побіг додому (Сміл., Сашко, 1954, 42); Гриць крикнув, ніби його хто підколов, і щодуху кинувся тікати (Панч, Іду, 1946, 91); // Скільки є сили, з усієї сили. Три дні жнуть щодуху. А спитай — скажуть: та це вибірково. На горбках, на пісках… (Жур., Опов., 1956, 41); В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову.— Мама! — гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати (Ю. Янов., II, 1954, 39); // Дуже голосно, гучно. Очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим: — Броніслава! Радомир! Ян! (Гончар, III, 1959, 380).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 603.