ЩЕПИ́ТИ, плю́, пиш; мн. ще́плять; недок., перех.
1. Те саме, що прище́плювати 1, 2. Ніхто не згадав про Оксану, як щепили віспу, і дівка на ввесь вік зісталася рябою (Л. Янов., І, 1959, 32); Любив він, одначе, свій невеличкий садок, де щепив на дичках хороші груші та яблуні (Рильський, Веч. розмови, 1964, 67); Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі, Ти сам щепив із сусідом (Мал., Запов. джерело, 1959, 110).
2. перен., рідко. Те саме, що прище́плювати 3. Часом, оповідаючи про власну матір, малюючи жахні картини нападів мусульманських, Мелашка не витримувала — плакала сама і викликала своїх юних слухачів на сльози, щепила їм зненависть до всяких нападників на людське життя (Ле, Хмельницький, І, 1957, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 581.