ЩЕ́ЗНИК, а, ч., міф. Злий дух; лісовик. Іван озирнувся назад, на скелі — і скаменів. На камені верхи сидів «той», щезник (Коцюб., II, 1955, 309); Щезники нічні люльки допахкують у лісі (Козл., На переломі, 1947, 87); *У порівн. — Ану, ти! — вискочив, як щезник з пляшки, меткий дозорець. — До роботи!.. (Кол., Терен.., 1959, 199).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 580.

ще́зник = щезу́н (від щез́ати) — в українській міфології — злий дух, зокрема лісовий; також чорт; в основі слова, можливо, лежать проклінні, лайливі вислови щоб (бодай) ти щез (пощез), щезни з очей з побажаннями зникнення, згину, адресованими передусім нечистій силі; див. ще той. Іван озирнувся назад, на скелі — і скаменів. На камені верхи сидів «той», щезник (М. Коцюбинський); На дверях усіх будинків вирізують, випалюють або намазують дехтем хрест, щоби щезуни не входили до середини, не наносили хороби людям та маржині (В. Шухевич).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 655.