ЩЕБЕТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який постійно, невпинно щебече (у 1 знач.). Ні поля, ні гаї, Ні пташки щебетливі Не приспали мої Суми-болі вразливі (Гр., І, 1963, 147); Пташки щебетливі одлетіли у вирій (Мирний, III, 1954, 255).
2. перен. Який швидко, жваво говорить, розмовляє (перев. про жінок і дітей). Мартуся така ж була на вдачу весела, співуча та щебетлива, як і мати, і до роботи кидалася (Н.-Лев., VI, 1966, 415); На галявину, виповнену квітами й сонцем, вибігає, табунець дітей. Усі вони ясноокі, веселі, щебетливі (Збан., Єдина, 1959, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 577.