ШУ́ЛЯ́К¹, шу́ляка́, ч., розм. Те саме, що шулі́ка. Поки я такії речі Промовляв до того снігу, Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк (Л. Укр., IV, 1954, 166); І бачиш інколи.., як шуляк, вздрівши щось побіля санних колій, на здобич падає, шугаючи навскіс (Рильський, Поеми, 1957, 256); *У порівн. Слуги їдуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки (П. Куліш, Вибр., 1969, 174).

◊ Як ш́уля́к, наліта́ти на кого — те саме, що Шулі́кою наліта́ти (див. шулі́ка). Врядник.. почав налітати на людей, як той шуляк, та скубав їх, що аж пір’я летіло… (Коцюб., І, 1955, 449).

ШУЛЯ́К², а́, ч., розм. Віл з опущеними рогами.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 560.

Шуляк, ка, м.

1) = Шуліка. Як я не бачу, де випускаю курчата, так щоб не бачив їх шуляк. Чуб. І. 63.

2) = Шулик 2. Уже у вашій капусті й шуляки. Сумск. у.

3) = Шульок = Шулка. Kolb. І. 51.

4) Названіе вола съ рогами нагнутыми внизъ такъ, что концы ихъ опускаются ниже лба. КС. 1898. VII. 45. Ум. Шулячо́к. Чуб. II. 16.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 518.

шуля́к —

1) віл з опущеними рогами;

2) у народних обрядодіях — символізований шулі́ка (див.); у перший день Петрівки жінки, збираючись до корчми, обіцяли шулякові (яструбові) десятину курчат і запрошували до корчми так: «Ходімо до шуляка»; такого звичаю дотримувалися для того, щоб уберегти курчат від шуліки (шуляка, яструба); жінка, яка вперше виносила курчат на двір, неодмінно мала зав’язати собі очі та промовити: «Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк»; з цим пов’язаний обряд гони́ти шуляка́ (шулі́ку), тобто відганяти від села «чорну птицю» — смерть; в обряді страти відрубували голову не шуліці (яструбу), а вороні; див. ще Костру́ба [свя́то], Ро́зигри1, Яри́ло2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 653.