ШПУВА́ТИ, шпую, шпуєш, недок., діал.

1. тільки 3 ос. Діяти, виявлятися з великою силою (про стихійні явища). Зимою у нас добре буря шпує (Сл. Гр.); В Італію ми не доїдем. Бо море дуже щось шпує (Котл., т, 1952, 88).

2. Бризкати (у 3 знач.). Тримаючи в одній руці засвічений факел, а в другій пляшку з гасом, він набирає його якнайбільше собі в рот і потім з усієї сили виприскує на вогонь. Велике вогняне сяйво освітлює на мить вулицю й гасне, а з вулиці вже чується крик і лайка… — Чи тобі, люципере, місця мало, що ти заходився біля осель шпувати? (Шиян, Баланда, 1957, 7); Наполохані дівчата поклали її в ліжко, роздягнули, шпували на неї водою, давали щось нюхати, дзвонили, викликаючи лікаря… (Коз., Листи.., 1967, 202).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 527.

Шпувати, шпую, єш, гл.

1) Дуть съ силой, бурно. Зімою у нас добре буря шпує. Волч. у.

2) Волноваться, бушевать. В Італію ми не доїдем, бо море дуже щось шпує. Котл. Ен. II. 7.

3) Брызгать, вспрыскивать. Од пристріту знахарка бере шклянку чи кухлик води, кида туди жарину, витира хорого сіллю, шпує тією водою і дає й хлиснуть її. Ном. № 13927.

4) Искать (объ охотничьей собакѣ). От уже почала шпувати: може зжене перепелицю або що. Брацл. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 511.