ШОЛУДИ́ВИЙ, а, е, розм.
1. Покритий коростою, струпами, з горбкуватою шкірою, облізлою шерстю; паршивий. Навколо не було ні душі. Тільки пробіг до дверей станції кондуктор та мале шолудиве собаченя зголодніло обнюхувало сміття на пероні (Досв., Вибр., 1959, 34); — Якщо й цього разу збрешу, тоді вже, як шолудиву кішку,— геть з хати! (Донч., VI, 1957, 235); З усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят (Гончар, Тронка, 1963, 97); // у знач. їм. шолуди́вий, вого, ч. Людина з лисиною або без волосся на голові. Полюбила чабана. Та й недоля моя! Я думала — кучерявий…В його чуба нема. Хоч є трошки, та не кучері, А вже мені шолудиві надокучили (Укр. нар. пісні, 2,1965, 433); У нього совісті, як у шолудивого волосся (Укр.. присл.., 1963, 350); В мене було стілько худоби, як у шолудивого чуба (Барв., Опов.., 1902, 313); // Рідкий (про волосся). Рудувате, шолудиве волосся старанно спущене, хитро-мудро сплетене й переплетене (Збан., Малин. дзвін, 1958, 26); // рідко. З невеликою кількістю пелюсток (про квітку). — Чого ти оце так змарніла? Колись цвіла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в’яла, як шолудива квітка (Н.-Лев., VII, 1966, 192); // рідко. Порожній (про плід). — Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що (Н.-Лев., III, 1956, 113).
2. перен., зневажл. Дуже поганий; // Нікчемний, огидний (про людей). На радянсько-німецькому фронті шолудиві фашистські вояки не раз чухають п’ятами і раз у раз чухаються (Козл., Щури.., 1956, 189); // Уживається як лайливе слово. — Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук (Мирний, І, 1954, 332); [Риндичка:] В понеділок ваша сусіда, ота шолудива кішка, Гапка підщипана, та золила сорочки у жлукті. А я й присікалась до неї! (Кроп., І, 1958, 502).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 509.