ШМИГ, виг., розм. Уживається як присудок за знач. шми́гати і шми́гнути. Навколо двері й брами нараз повідчинялися і хлопець — шмиг! — у царський двір (Три золоті сл., 1968, 166); Сутінями прокрався на вгород, по картоплі повз, щоб ніхто не побачив. А потім — шмиг! у коноплі (Головко, І, 1957, 72); Прочиняю двері — обережно, щоб і не рипнули, оглядаюся: чи нема на подвір’ї нікого, і — шмиг через вишняк на вулицю (М. Ол., Чуєш.., 1959, 78).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 502.