ШКУ́РНИК, а, ч., розм. Той, хто дбає лише про власні інтереси, власне життя, власний добробут, достаток і т. ін. [Охріменко:] Знаєш що, браток? Ти не пролетаріат і не диктатура, а ти просто свистун і шкурник (Мик., І, 1957, 33); Щоранку він [Щорс] у точно призначену годину приходив до комендатури, приймав відвідувачів, кожному давав пораду, виявляв шкурників, зрадників, які також потикались до нього (Скл., Легенд, начдив, 1957, 60); — Так от за кого ти мене приймаєш? За шкурника і пристосованця? (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 8); *У порівн. Йому раптом стало соромно від Сашкових слів. Та він же й насправді тікає з села, як останній шкурник і егоїст (Кучер, Прощай.., 1957, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 486.