ШИПЛЯ́ЧИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. теп. ч. до шипі́ти.

2. у знач. Прикм. Який шипить. Воно [море] вже збудилось, здригнулось, заголубіло, дзвінко стука в порожні боки човнів і стелить Джузеппе під ноги шиплячу піну (Коцюб., II, 1955, 415); // у знач. ім. шипля́чі, чих, мн., лінгв. Те саме, що Шипля́чі зву́ки (при́голосні). [Славон:] А як, скажіть, даються вам шиплячі? [Василь Панасович:] Поки що вимовляю… (Піде., Жарти.., 1968, 71); За характером звучання щілинні приголосні з, с, ц, дз звуться свистячими, а ж, ш, дж — шиплячими (Худ. чит.., 1955, 34).

∆ Шипля́чі зву́ки (при́голосні), лінгв.— назва деяких передньоязикових звуків, при вимові яких виникає специфічний шум. Шиплячі приголосні ш, ж, ч, дж, а також ц (і, зрозуміло, і) колись були лише м’якими (Курс сучасної укр. літ. мови. І, 1951, 185).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 455.