ШЕ́СТЕРО, шістьох, числ. кільк., збірн. Шість (уживається з іменниками чоловічого і середнього роду, що означають назви істот і предметів, з іменниками, що вживаються в множині і можуть мати одиничне значення, а також з особовими займенниками в множині). На дворі зозуляста квочка.. водила шестеро курчат (Коцюб., І, 1955, 47); Шестеро уланів налетіли на Остапа (Довж., І, 1958, 264); За вікнами по вулиці пробігли, гойдаючи дугами, сани — одні, другі, треті. Аж шестеро саней (Панч, На калин. мості, 1965, 158); Кілька козаків вибігло на ганок, двоє з них забігли до волості й винесли ослона, знесли й поставили на снігу біля ганку. Потім усі так — шестеро їх — і залишились при ослоні (Головко, II, 1957, 358); Пливуть і пливуть домовини, міняються час від часу дядьки, що в мовчазній скорботі, беручись по шестеро, несуть на кістлявих своїх плечах цю нелегку, як саме горе, ношу (Гончар, II, 1959, 227).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 447.