ШЕРХОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ШЕРХОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок. Підсил. до шерхати. Шерх-шерх…— різнобоєм шерхотять сапи, злизують гострими блискучими язиками вилуджену шкіру землі (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 61); Під ногами тихо шерхотить пісок, дзвенить золоте каміння (Збан., Доля, 1961, 185); Ганна кинулась до матері і почула, як шерхотить на ній замерзлий одяг (Кучер, Вогник, 1952, 25); Похмурий ліс восени.. Сумно шерхотить на вітрі голий чагарник (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 408); Вмів [учитель] знайти такі зворушливі місця, що здавалося, ніби сторінки книг оживають, вчувалося, наче ось тут, близько, завивав сердитий вітер над Дніпром, шерхотять хвилі спіненого моря, лине нескінченна пісня над степом (Хижняк, Невгамовна, 1961, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 446.