ШЕРЕХТІ́ТИ, ти́ть, недок., чим і без додатка, розм. Утворювати легкий шарудливий або шелесткий звук (перев. тертям об що-небудь чи дотиком чогось до шорсткої поверхні). Шерехтіли де-не-де віниками двірники (Рибак, Час.., 1960, 174); Раптом він чує, як щось шерехтить біля нього (Багмут, Опов., 1959, 14); За вікнами Новопетергофського палацу шерехтіли сніг і дощ (Стельмах, І, 1962, 620).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 443.