ШЕПЕЛЯ́ВИЙ, а, е. Який вимовляє свистячі звуки (с, з) як шиплячі (ш, ж) (про людину). Хоч чуб кучерявий, дак сам шепелявий (Сл. Гр.); Шепелявий Гаврило перелякано дивився на нього [Кавуна] п’яними баранячими очима (Козл., Сонце.., 1957, 44); // у знач. ім. шепеля́вий, вого, ч.; шепеля́ва, вої, ж. Той (та), хто має таку ваду мови. Шепелявий, після такої похвали, прилип до корчаги.. А корчага була таки здоровенна! (Томч., Жменяки, 1964, 36); // Неправильний, викривлений щодо вимови цих звуків (про мовлення, вимову і т. ін.). Як болізно [болісно] роздавалася шепелява вимова Берка, як вона доходила до самого її серця, повертала душу! (Мирний, І, 1954, 228); Дитяча шепелява мова, щире й сердечне "до побачення" трохи зігріли душу (Збан., Малин. дзвін, 1958, 119); *Образно. З яру війнуло свіжим вітерцем, який невидимою рукою потряс рясне листя груші, що зашепотіло на своїй шепелявій мові щось своє, не зрозуміле для людини (Добр., Тече річка.., 1961, 100); // Нездатний відтворювати точні для свистячих звуків мовні рухи. Марта, та золотиста Марта, зі своїм трохи шепелявим язиком, помітила сьогодні, що він сивіє (Вільде, Наші батьки.., 1946, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 439.