ШВИРГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і неперех., розм.
1. Різко, з силою кидати кого-, що-небудь; шпурляти. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова (Хотк., Довбуш, 1965, 386); — Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців (Тют., Вир, 1964, 97).
2. перен. Швидко, мимохідь, недбало казати, висловлювати щось; кидати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 433.