ША́НА, и, ж.
1. до кого — чого і без додатка. Почуття поваги, що грунтується на визнанні великих чеснот, суспільної ваги або позитивних якостей кого-, чого-небудь; пошана. Ой, спасибі ж тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана! (Укр.. думи.., 1955, 127); [Річард:] Синьйорі Кароліні перекажіть, як зайде річ про мене, привіт мій вдячний і глибоку шану (Л. Укр., III, 1952, 121); — Коли в мене ще лишились рештки шани до нашого головного інженера,— боюсь, їх тепер ніхто не помітить… (Шовк., Інженери, 1956, 214); // Шанобливе ставлення до когось, чогось. Озвавсь найясніший, і гомін ущух: — Подяка лицарству за шану (Стар., Поет. тв., 1958, 211); І не заради шани чи заслуг, Життя віддам за те, щоб моє слово Почув далекий і незнаний друг Закономірно, а не випадково (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 79); // Зовнішній вияв почуття поваги до кого-, чого-небудь; почесті. От став свинар її питать:— Що, Свинко, бачила ти в пана? Чи хороше там гостювать? Яка була тобі там шана?.. (Гл., Вибр., 1957, 76); В кам’яній скрині була похована жінка, очевидно, дружина вождя племені. Її поховали з великою шаною. Про це свідчила висота могили та численні прикраси й посудини, знайдені в ній (Наука.., 12, 1965, 6).
◊ Віддава́ти (відда́ти і т. ін.) ша́ну кому, чому — те саме, що Склада́ти (скла́сти) ша́ну (див. склада́ти). Ми шану віддамо тому, хто заслужив (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 161); Привітати гостя хлібом — означає віддати найвищу шану (Вітч., 2, 1966, 162); Не доходячи до головних воріт, ми спинилися віддати шану полеглим тут чеським патріотам (Ле, В снопі.., 1960, 196); Дозволь тобі, моя зброє, шану дати — Буду ж тебе, вірна, рідна, величати (Ус., Вибр.., 1948, 292); Віддава́ти (відда́ти) оста́нню ша́ну див. віддава́ти; Склада́ти (скла́сти) оста́нню ша́ну кому — те саме, що Віддава́ти (відда́ти) оста́нню ша́ну (див. віддава́ти); Склада́ти (скла́сти) ша́ну див. склада́ти; У (в) ша́ні: а) вшановуючи кого-, що-небудь. У шані глибокій я голову тихо схиляю (Забашта, Вибр., 1958, 67); — Пройдуть роки, і ще могутнішою стане наша держава, і цілий світ у шані схилиться перед нею (Гур., Наша молодість, 1949, 224); б) користуючись повагою, пошаною в кого-небудь. На світлих Вітчизни путях Пливти броненосцю у шані, У вічному рейсі пливти… (Нагн., Вибр., 1957, 372); У ша́ні бу́ти (жи́ти і т. ін.) — те саме, що Бу́ти в поша́ні (див. поша́на). Хай предків слава — скарб наш дорогий, Та сам працюй, як хочеш бути в шані (Рильський, Наша сила, 1952, 102); Будеш жити в шані, сину, І журби не знати, Бо для тебе вся країна — Наче рідна мати (Сто пісень.., 1946, 109); Честь і ша́на див. честь; Ша́ни здобу́ти (зажи́ти і т. ін.) — здобути, досягти поваги, пошани в когось. [Аецій Панса:] Руфіне, чуєш? Може, ти подумав.., що, може, я дочці своїй бажав здобути шани більше через тебе… (Л. Укр., II, 1951, 362); Такої шани зажила вона, мабуть, за те, що зобов’язалася зібрати сім центнерів льону з гектара і зібрала (Панч, В дорозі, 1959, 239); Ша́ну ма́ти — мати повагу, пошану в когось. [Палажка:] Он як любенько балакають!.. Хто язиком грає, той і шану має (Кроп., II, 1958, 122); І кожен в нас спеціаліст, І всякий шану має, Чи він обозник, чи танкіст, Чи чоботи латає (Воскр., Сатира, 1946, 35).
2. розм., рідко. Те саме, що частува́ння. А чим зустрічати? Хоч воно й піст.. Піст постом, а шана шаною. Можна і в піст індичку підсмажити (Ковінька, Кутя.., 1960, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 403.