ШАКА́Л, а, ч.

1. Хижак родини собачих, що живиться перев. падаллю. А що ж я знаю? Те, що ми в пустині, що на безвідді, що на нас чигають шакали, барси, тигри, хиже птаство (Л. Укр., І, 1951, 169); *У порівн. До вечора фашисти, мов шакали, в кущах шипшини, в скелях між щілин, між трупами живих бійців шукали і не могли знайти (Гонч., Вибр., 1959, 393).

2. перен., розм. Жадібна, хижа людина. Таких покупців, які довго перебирали всілякий непотріб, щоб виловити оком знавця цінну річ, а потім, може, добре заробити на ній, на ринку відразу пізнавали, не любили й називали шакалами (Дмит., Розлука, 1957, 176); Батийові шакали обшукали кожний закуток, все попідбирали, поскладали на вози (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 486); // Уживається як лайливе слово. — Підождіть, шакали, я з вас видублю десять шкур — єгипетським маслом запахнете,— нахвалився Тадик на свій уряд (Тют., Вир, 1964, 419); — Шакали, могильники… Підкоп під мене?.. (Добр., Очак. розмир, 1965, 165).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 396.