ЧУМНИ́Й, а́, е́.

1. Прикм. до чума́. Епідеміолог академік Д. Н. Заболотний (1866-1929 рр.) вивчив чумні захворювання в Індії, Аравії, Китаї, Монголії, Манчжурії, Поволжі і Закавказзі (Іст. УРСР, І, 1953, 721); Як сарана, як подих чумний, налітає він [ширинський бей] на безборонні землі, позначаючи кров’ю і полум’ям свою путь (Тулуб, Людолови, І, 1957, 136); // Який викликає чуму. Морські свинки надзвичайно чутливі до чуми. Вдихання розпорошених у камері чумних бактерій спричиняє в них в усіх випадках розвиток смертельної чумної пневмонії і генералізованого сепсису (Вибр. праці О. О. Богомольця, 1969, 404); // Заражений чумою. [Старшина:] Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати? (Кроп., II, 1958, 18); Сироватка допомогла навіть самому Заболотному врятуватися, коли він заразився, розтинаючи чумний труп (Наука.., 12, 1956, 27).

2. перен., розм. Який утратив здатність нормально мислити; очманілий. [Галина:] Я й правда сьогодні чумна якась (Собко, П’єси, 1958, 370).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 384.