ЧУМАКІ́В, ко́ва, ко́ве. Прикм. до чума́к 1; належний чумакові. Хіба не волею самою віє цей вітер низовий, що зібрав усі пахощі степові та кида їх у засмалене обличчя чумакове, куйовдячи його довгого вуса? (Коцюб., І, 1955, 181); Чумакова жінка — молода удова (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 383.