ЧУЖИ́НА́, и́ни́, ж.
1. Чужа, далека земля, країна. І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї (Шевч., II, 1963, 131); — Пані милостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає? (Вовчок, І, 1955, 30); [Галина:] Не вернувся козаченько, Помер на чужині (Кроп., II, 1958, 92); Сиротина я безрод-ний [безрідний], Десь загину в чужині. І ніхто очей холодних Не закриє там мені (Рудан., Тв., 1956, 33); Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? (Коцюб., І, 1955, 177).
2. збірн., заст. Чужі, нерідні люди. Привикай, привикай, серденятко моє, поміж чужиною (Сл. Гр.); Людей тих — без ліку!.. І все чужина! ох, біда самотному У місті широкім! Себе почувать одиноким! (Л. Укр., І, 1951, 16).
◊ Чужа́ чужи́на́: а) чужа, далека земля, країна. Хоч і боліло серце старого, що його дитина., може, і зложить свою голову на чужій чужині, та що вдієш? (Мирний, IV, 1955, 34); — Бувай здорова, Орисю! Не поминай лихом. А на святвечір, за кутею, згадай-таки бурлаку бездомного, що десь самотній на чужій чужині… (Головко, А. Гармаш, 1971, 453); б) чужі, нерідні люди. Кланяйся, дитя моє, чужій чужині (Сл. Гр.); Чужа чужина не пожаліє (Сл. Гр.); [Явдоха:] Хто ж нас завтра провідає? Ні роду тут немає, ні родиноньки… Чужа чужина!.. (К.-Карий, II, 1960, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 379.